Проща
- Деталі
- Створено: Четвер, 17 березня 2016, 17:42
- Перегляди: 282
І ч. Повернення з Сибіру
Шістдесят перше літо
Двадцятого століття.
Друге на Україні,
Мій шостий рік життя.
Було багато вражень,
Запам’яталося донині:
Усе нове таке цікаве,
Сприймалося, як свято!
Бо все, що на довірі,
Дивує надзвичайно…
Та поряд мама, тато,
А ще бабуся Юля,
Сестра бабусі Вероніка,
І мамина сестра Саверка,
А в Ріпинцях бабуся Ганя,
І цьоця Кася -
Ми всіх їх знали із Сибіру
(Ми повернулися пізніше,
Бо ми не мали хати).
Радянська Україна –
Не та, що довоєнна…
Подібна до Сибіру -
Життя, як у бараку,
Розвіювало казку
Про Україну – Батьківщину,
Про масло і ковбаску…
І атмосфера страху,
Щастя, украдене в батьків,
Для нас, для малюків,
Було занадто близьке
І дуже особисте.
Нам жилось важко, бідно,
І не до сміху було,
Заможні були лиш партійні,
Сексоти вже накрались –
Все мали їхні діти -
Поводились зухвало,
Для них ми були дивні.
При бідах всіх отих,
Якось нам було не до них.
Святе дитинство! –
Наївне до абсурду,
Цікаве, дуже щире,
Воно найкраще,
Бо справді чисте,
Тим сильне, що правдиве,
Тому воно святе.
Від того, що на Україні
Вже були всі щасливі
(Тому, що нас любили рідні,
Тому, що ми також любили) –
Малі були, та сильні,
Усе з півслова розуміли,
Усе, що наше, було миле,
І надзвичайно цінне.
Тому коза – краща корови,
Так само наші кури,
Хоч неслись так, як їли,
Ми ними дуже дорожили,
Ми їх не били, бо любили.
Я кури пас, як міг,
Сестра пасла козу –
Такий обов’язок в малих,
Не до розваг було обом.
Стояли ми, як на посту,
Бо допустити шкоду - гріх,
І кури взяли би на сміх.
ІІ ч. Дорога
Була неділя,
А може, було свято,
А може, свято випало
Тоді в неділю –
Не знаю цього я,
Не пам’ятає тато.
Діти підпілля –
Це явище було і є
Далеко не дитяче,
Це феномен війни,
Страшне воно, гнітюче,
Коли дитині страшно
І вона не плаче,
Коли не розуміє,
Чому неправду маємо казати,
Коли брехати гріх,
І як це має виглядати
Правдиво так, щоб не впізнали,
Ті, що про це будуть питати, -
О, якби міг, кудись би втік…
Їсти не хочеться і гратись,
Лиш би від цього заховатись!
Сказали на зупинці рано,
Що їдемо до Зарваниці,
До чудотворної криниці, –
Та кажемо, що їдем в гості,
У Киданів, до цьоці,
А до якої, знають тато,
Бо я забув, як її звати.
Зробилось важко, нудно
І зовсім не приємно,
І стало страшно не на жарти.
У «черевику» було тісно,
Ця невідомість не манила,
Вона напружила, гнітила.
У Бучачі, як пересіли,
То так на мене натиснули,
Що я уже терпів щосили,
Не бачив я нічого,
Мене взяли під ноги,
Десь нагорі жінки кричали,
Сміялися і жартували.
Зробилось дуже млосно,
Заворушились в мені глисти,
І сльози до очей потисли,
І раптом наступила ніч,
Та крикнули: «Вилазь, не стій!»
Блиснуло сонце, ясна річ,
Та знову я поліз, як в піч.
Так зупинялися багато раз,
І я вже сам не свій.
Нарешті, раптом – «Стій!»
О, Киданів святий!
Я змучений, не злий.
«Ти що, як п’яний, йдеш?»
А я – глухонімий…
З горба, від церкви,
Я плентався до Стрипи
Без настрою і сили.
Сонце світило, як ніколи,
Виблискували теплі хвилі,
«Не шпортайся, дивись під ноги!»
Почалися городи, поле,
І ті, що йшли, сказали,
Ще три кілометри до Зарваниці.
У лісі всі затихли -
Нас про міліцію оповістили.
Коли прийшли на місце,
То в лісі були люди -
Дивились на розбите джерело.
Як на долоні все було,
Всі зачаровано чекали,
І було дуже дивно,
Забилось в грудях серце.
Стояли міліціонери
(Їх ненавиділи в народі).
Каплицю підірвали, джерело,
Хрести і куполи зносили,
Жорстоко били, розганяли,
Вже докотилися до того,
Що їм все було однаково
(Безсовісні, хоч і свідомі).
Надуте в них було лице,
У них не було Батьківщини,
Була система і робота,
Була нагода брати хабарі.
Не всім був вибір до душі,
Добрі – не були мужні,
Були приречені, несмілі,
І ніде правли діти –
Про них таке наслухалися діти,
Як про Кащея з казки
Чи цигана, чи бабая, -
Де колискова не давала ради,
Там страхом заганяли спати.
ІІІ ч. Страх
Один був менший, нижчий тата,
А другий набагато вищий,
Із животом і ширший.
В його руках була труба,
Крутив він нею і махав,
І страх мене опанував.
Було нас в лісі більш як сто –
Самі жінки і тільки тато,
А той сильніший набагато..
В обох були ще пістолети,
То що ми зможемо зробити?
Все розвивалось, як в кіно
Про Довбуша (дивилися із татом).
Забув, що тато теж Олекса…
І наступила мить,
Коли нам з Ганею сказали,
Щоб обхитрили і води набрали.
Спочатку маєм вийти на леваду
І розпочати там забаву,
Щоб бігали і грались камінцями,
А коли випаде нагода,
Як відвернеться охорона –
Вмить зачерпнути воду
І швидко бігти вгору.
І тато кажуть: «Лиш не бійтесь!
Я зразу вийду вам назустріч,
А дальше нас обступлять люди…
Лиш воду не розлийте! Донесіть.
Тільки без страху, не спішіть.
Банку у светр загорніть,
А ти візьми у руки палку
(Діти не викличуть підозри),
Щось між собою говоріть..»
І подивилися на мене,
А вигляд, мабуть, був - о, нене!
«Ти так боїшся, Штефку?
Тоді не треба! Тоді не йдіть».
І тут підходить збоку хлопець:
«Мені не страшно, – каже, – я піду!»
Мій страх змінився находу,
Уже мене так совість мучить,
А він - як справжній молодець.
Ідуть з сестрою навпростець,
Вже зупинились, щось торгують –
Люди завмерли і чекають,
Їх, як героїв, вже шанують –
О, а, як мене думки мордують!
Чому?! Чому я так не зміг?
Тим часом вже набрали воду,
Міліція їм подивилась вслід,
А татові віддали банку, -
І в лісі забринів великий рій
Від сповнення надій і мрій.
В посудину всім капнуло
Із татової банки,
Усі молилися, раділи,
І возвеличили героїв.
Відбулося дитяче чудо –
Банки доповнили водою,
І люди сповнились любов’ю,
І тато дали гасло:
«Назад усі ідем на кладку!»
І всі, дотримавшись порядку,
Пішли уже через село.
Тепер вже голосно молились,
Співали, духовно веселились,
І переказували те саме:
А той біленький – побоявся,
Дивіться – він тепер сумний,
Герой чорнявий десь згубився,
А у Ганнусі ніс задерся,
А я, як непотрібний, як чужий,
Десь сам у себе провалився,
Відчув страшенну втому,
Хотілося до мами, і додому.
IV ч. Покута
Та ще до Бучача самого
Йшлося про білого сумного,
В мій бік кивали головами,
Я на таке не сподівався.
А що почалося потому!..
Я зненавидів ходити в гості,
Там мили мою душу, кості,
Заради своїх жартів, сміху,
В неділі, в свята
У мене забирали втіху,
І це тягнулося роками,
Казали чисту правду,
Гірку мені до болю,
Щось обірвалось всередині,
І так подумалось мені,
Що краще би мене тоді
Спіймали і побили,
І посадили би в тюрму,
Чи на Сибір забрали,
Лиш би отак не засміяли.
«Герой із бійкою до дівки» -
Ганнуся запихала шпильки.
А потім вчилась на відмінно
І підставляла принагідно,
І жив я довго, як негідник,
Як боягуз, брехун і зрадник.
Як виріс - часто думав,
Як їздив, чи ходив на прощу,
Про страх і першу зраду,
Й про цю історію дитячу.
Сказати, що я пам’ятав,
Не зовсім буде правда,
Не міг забути, як попадав
У ситуацію подібну.
V ч. Роздуми
Багато раз застановлявся:
«Чи можна страх опанувати?
Наскільки можна почуттями
При надзвичайному бажанні,
Чи при потребі крайній,
Самим опанувати?»
Я при такому одкровенні
Висновки роблю недоречні,
У час гібридної війни,
При всенародному стражданні.
Нехай простять мені герої,
Всі покалічені і полонені,
За роздуми мої повчальні –
Для чого вам мої поради,
Не знаю я, що таке «гради»,
Хоробре серце не від мами,
А від невидимої манни.
Вмирають вчені і побожні,
Вмирають хитрі і безбожні,
Вмирають, хоч хотіли жити.
Живуть прокляті, недостойні,
Навіть невдахи, безпорадні,
І без війни вмирають смертні,
Не все вирішують вогонь і куля.
Де Божий допуск, а де воля,
І що таке насправді доля?
Що нам призначене, що вибираєм?
Десь сумніваємось, десь знаєм:
Якщо страшне попереду, не страшно,
Лиш би минуле було гідне,
Без спогаду гіркого.
Майбутнє завжди невідоме,
Для змін минуле неприступне,
Усе вирішується в мить –
Хай Бог її благословить,
Як блискавку, дає нам думку,
Для діла добру, мудру дію,
Емоцію для того відповідну,
А вже оцінюється згодом, –
І часом, і народом.
Таке поєдання, сприяння,
Мабуть, і є благословення,
А от невдачі, тюрми і падіння,
Полони, зради, рани –
Це ще не програш і не кара,
А може, це випробування?
А що таке підпілля?
Життя – це боротьба,
Одне життя другому не рівня,
Життя – завжди загадка.
Хитра і замаскована брехня,
Гірка буває правда.
VI ч. Досвід першої прощі
Мені вже цілих тридцять три,
А я стою на роздоріжжі –
Вагається, болить душа,
Немов попали в неї дріжджі,
Із долею не є на ти.
Життя – не поле перейти.
Наважився нарешті,
Я взяв і попросився
До Кир Василика Павла,
А тут вчепилась думка –
У монастир жене мене,
А я – я розгубився…
Нова в життя загадка,
Але життя бурлить,
Воно мене щемить, болить.
Почався вихід із підпілля,
Міліція робила свій реванш,
Бо ювілей для нас – останній шанс –
Після відправи у Франківську,
Міліція зустріла нас з кийками
І била всіх підряд,
Всіх покалічили із прапорами,
І тих, що були з хоругвами, -
Асфальт залився кров’ю –
Франківськ стогнав від болю.
Та нас тоді було багато –
І страх уже їх одолів,
Ми сильним криком: «Яничари!»
(Там були тільки офіцери,
В жилетах і з кийками,
У касках, з пістолетами) –
Ми їх в автобуси загнали!
Тремтіли і тікали,
Вони, нарешті, нам програли,
В нас сильно перші постраждали.
Бандитський офіцерський склад,
Відчувши страх, пізнавши знак, –
Були нещасні, жалюгідні,
А ми в неволі були вільні!
VII ч. Ми між майбутнім і минулим
В неділю в Саповій
Греко-католики зробили збір.
Все розпочалось ще в суботу.
Одна з великих літніх злив
Загнала ворога до хати
(Погоду неможливо спланувати)
На тракторі везли престіл,
Велись сплановані роботи,
В суботню ніч і в день недільний,
Всевишній, розпочавши від погоди,
Сприяв нам і робив вигоди,
А на подвір’ї в пана Йвана й Зосі
Дві хоругви стояли на порозі,
Вже люди формувалися в колони,
У вулиці, що ближче церкви,
Хрест готували до походу,
Серед багатотисячного люду
Шукали дівчину і хлопця.
Це так звучить, як небилиця,
Тут попередні вплинули події,
Бо зранку вже у Зарваниці
Закрили кладку, як на фронті,
Тернопільські місцеві яничари.
Вже не вміщались на дорозі –
Стояли в касках на городі,
Все перекрили, всі готові.
Вмить пригадалась перша проща…
Беру рішуче в руки хоругву –
Свята спасенна ноша –
З дівчат ніхто не зголосився,
Лиш молодиця з Цвітови
Сказала: «Що, нема? То я піду.»
І рушив Хрест, і ми пішли,
А нам назустріч бігли люди,
Щоби отців, Владику сповістити
Про небезпеку, про таку облаву.
Отець Микола, як жартував,
Так і продовжував з них глузувати.
Владика йшов, ніби не чує,
Іде Хрест з хоругвами,
Ще мить – і розірве нас невідомість,
Страшна, сумна, огидна…
Стоїть Франківськ перед очима,
Я чую пульс у своїх вухах,
Удари в голові, очах,
Стараюся не думати про це,
Чомусь не молюся, лиш дивлюся вперед,
Замерехтів, зарухався асфальт,
Ноги по-дивному ведуть себе,
Якийсь незвичний вальс,
Хрест на руках горизонтально
І вертикально хоругви,
Вгорі яскраве сонце,
І раптом незбагненне чудо –
Один із тих, що Хрест несли,
Низький і худорлявий,
Бас надзвичайний в нього,
Пронизливий і величавий,
Як блискавкою в серце влучив!
І приголомшив, насторожив,
І пролунав, як громовий
Для тих, що роблять крок назустріч,
Виразний, переконливий такий:
«Хлопці то Хрест! Ви що?
Бійтеся Бога!
Та то - Хрест!»
Немов пароль, немов секрет –
І вже міліція тремтить
І поступається назад,
А люд, а люд гуде:
«Що тут відбулося, що сталось?»
Лиш ті, що були близько, знають,
А інші всі не розуміють,
Чому нас мовчки пропускають.
Скінчилася нестерпна мить,
Для цього людських слів замало,
Хтось плаче, хтось мовчить,
А серце гупає, мов п’яне,
У вухах не гуде – дзвенить,
Нарешті наступило щастя,
І не втікає, не спішить,
Дає себе посмакувати,
Любов сльозить, любов щемить,
І на душі так легко, мило,
І вже навколо все змінилось, –
Хіба без Бога це можливо?
Це факт, це дуже очевидно,
Оторопіли, а потім раділи, –
Лиш би про вдячність не забули!
І зараз Кир Павло з подяки
Почав промову до народу.
І політв’язні, депутати
Віддали шану, вдячність Богу,
Міліцію згадали, безбожну владу –
І розпочали урочисту
Подячну Службу Божу!
Ієрм. о. Самуїл Мосціпан
9 - 13 лютого 2016 року Божого